СТАДІЇ РОЗВИТКУ ПОЛІТИЧНОГО КОНФЛІКТУ
Обмен учебными материалами


СТАДІЇ РОЗВИТКУ ПОЛІТИЧНОГО КОНФЛІКТУ



До основних кризових моделей розвитку конфліктів від­носять війну та революцію.

Війна визначається як форма розв'язання політичного конфлікту шляхом застосування насильства. Таким чином, війна, за висловом родоначальника сучасної військової стратегії німецького генерала Карла фон Клаузевіца, розгля­дається як одна з форм продовження політики, що являє собою «акт насильства, доведений до крайності»2. Інший німецький генерал, ідеолог германського мілітаризму Е. Людендорф, розширив таке розуміння війни до концепції «війни тотальної», стверджуючи, що заради війни самий політичний порядок повинен бути підкорений військовим. «Нацистські теоретики, — відзначає Е. Тоффлер, — роз­вили концепцію «тотальної війни», відкинувши реальність миру як такого, стверджуючи, що мир — це всього лише період підготовки до війни — «війна між війнами» (як тут знову не згадати антиутопію Дж. Оруелла зі знаменитим гаслом Міністерства миру: «Війна — це мир»?). 2 Тоффлер 3., Тоффлер X. Война и антивойна. — М. :АСТ, 2005. — С. 74.

Виділяють зовнішні війни (між державами), у тому чис­лі світові (як глобальне протиборство політичних коаліцій, що охоплює більшу частину країн світу) та внутрішні {гро­мадянські) війни, що представляють собою збройну бо­ротьбу між конфронтуючими соціальними групами всере­дині держави. Війни між державами, особливо світові, при­звели до загибелі десятків мільйонів людей, ставши справжньою трагедією цивілізації. Але не менш страшни­ми є війни громадянські, що призводять до загибелі людей та знищення історичних, культурних і духовних зв'язків між представниками одного народу. За способами ведення виділяють війни партизанські, фронтові та тотальні.

Перша світова війна (1914-1918) представляла собою зі­ткнення між двома коаліціями держав: Центральними дер­жавами (Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною, Бол­гарією) і Антантою (Росією, Францією, Великобританією, Сербією, пізніше — Японією, Італією, Румунією, США та ін. ; всього 34 держави), що закінчилося поразкою країн Австро-німецького блоку, падінням Російської, А встро-Угорської та Османської імперій, загибеллю 9,5 млн людей.

Друга світова війна (1939-1945), розв'язана Німеччи­ною, Італією і Японією, що охопила 72 держави і закінчи­лася перемогою антифашистської коаліції, крахом імперій і падінням колоніалізму, вибухом атомних бомб у Хіросімі й Нагасакі, Нюрнберзьким процесом над нацистськими злочинцями й створенням Організації Об'єднаних Націй, призвела до загибелі 62 млн людей.

Однією з «нетипових» різновидів війни є «холодна вій­на» — ідеологічне й військово-політичне протистояння, що розгорнулося після Другої світової війни між капіталістич­ними державами (США і Західною Європою) та країнами «соціалістичного табору». Термін «холодна війна», автор­ство якого приписується публіцисту X. Суопу, набув попу­лярності завдяки статтям У. Ліппмана в «Нью-Йорк три-б'юн», які в 1947 р. були надруковані окремим виданням під заголовком «Холодна війна. Про зовнішню політику США». «Холодна війна» мала багато, якщо не всі, фор­мальних ознак війни звичайної, але офіційно вона ніколи не оголошувалася і, відповідно, не закінчувалася. Датою початку «холодної війни» вважається 5 березня 1946 р. — день знаменитої промови екс-прем'єр-міністра Великобри­танії Вінстона Черчілля в американському місті Фултон.



«Холодна війна», що розколола світ на два полюси, ха­рактеризувалася використанням усього арсеналу засобів політичної, економічної та ідеологічної боротьби, за винят­ком власне військового протиборства. Для неї були харак­терні гінка озброєнь (розвиток військово-промислового комплексу, створення нових військових технологій, наро­щування ядерного озброєння, запасів ракет стратегічного призначення), спроба встановити контроль над іншими країнами, втягнувши їх у глобальне протистояння двох сис­тем, введення економічних санкцій щодо супротивника, «ідеологічна агресія», яка проявлялася у міфотворчості, створенні цілого масиву політичних стереотипів, що фор­мували образ «ворога» та ін. Розпал такого протистояння, не випадково названого війною, яскраво ілюструє випадок самогубства Дж. Форрестола, колишнього міністра оборони США — з криком «Росіяни йдуть!» він викинувся з вікна багатоповерхівки. Людина, яка особисто доклала чимало зусиль до розв'язання «холодної війни», врешті сама стала жертвою протистояння двох наддержав ХХ-го століття — СРСР та США. Америка лякала своїх громадян неминучим засиллям «червоної чуми», потужна радянська імперія ста­вила заслін усьому західному — і в економіці, і в науці, і в культурі. Мільйони людей, так чи інакше, постраждали від ідеологічної боротьби, що фактично позбавила їх права на вільну думку й доступ до правдивої інформації.

До військових конфліктів, які, безумовно, можна вважа­ти проявом «холодної війни», відносять, війни в Кореї, В'єт­намі та Афганістані. Датою закінчення «холодної війни» прийнято вважати 11 листопада 1989 р., коли була зруй­нована Берлінська стіна.

Новий глобальний (цивілізаційний) конфлікт початку XXI ст., що розпочав свій символічний відлік із терористич­ної атаки 11 вересня 2001 р., і втягує у свою орбіту, з одно­го боку, більше 40 країн ісламського світу з населенням в 1 млрд 200 млн людей, а, з іншого, — практично всі краї­ни постіндустріального християнського світу з населенням в 650-700 млн людей, визначається багатьма політологами як Четверта світова війна.

«Війни починаються в умах людей» (із преамбули Уставу ЮНЕСКО,1946);

«Війну починають не військові. Війну починають політики» (У. Вест-морланд);

«Війна занадто серйозна справа, щоб довіряти її політикам» (Талей-ран);

«Історія сповнена війн, про які було напевне відомо, що вони ніколине розпочнуться» (Е. Пауелл);

«Людство сьогодні переживає четверту світову війну. Якщо першабула спрямована проти колоніалізму, друга — проти фашизму, тре­тя — проти «советизму», то четверта — проти глобалізму» (Ж. Бодрійяр);

Під революцією (лат. гегюіийо — переворот) у політоло­гії розуміється вид політичного процесу, що характеризу­ється радикальними політичними змінами, повною зміною

політичної системи і або ж витисненням ; з її структури окре­мих елементів. Революція, так само, як і будь-яка інша крайня форма прояву політичного конфлікту, безпосередньо пов'язана з використанням на­сильства.

У марксистсько-ленінській ідеологічній доктрині рево­люція сприймалася як «локомотив історії» — об'єктивно необхідний, обумовлений історичним розвитком суспіль­ства акт зміни «суспільних формацій». Прикладами полі­тичних революцій можуть бути Велика французька ре­волюція 1789-1799 р., яка знищила абсолютизм; Лютнева революція 1917 р. в Росії, що скинула самодержавство, а та­кож Жовтнева революція, яка відбулася слідом за нею і проголосила встановлення радянської влади та ін.

«Довгий час наша суспільна свідомість перебувала під впливом формули Маркса: революції — це локомотиви історії. Ми поетизу­вали всі суспільні перевороти. Тепер ми знаємо, що революція є найгір­шим способом поліпшити матеріальні та духовні умови життя мас. На словах обіцяється реалізація найбільших цінностей, але результати, як правило, виявляються протилежними».

Гуревич II. «Нова конфігурація майбутнього»

На думку II. Сорокіна, революції не соціалізують, а біо-логізують людей. Не поліпшують, а погіршують їхнє еконо­мічне становище, не збільшують, а скорочують усі базові свободи. Чого б не досягали революції, вони домагаються цього страшною, диспропорційно великою ціною.

Всі фундаментальні та по-справжньому прогресивні процеси, — відзначав учений, — це результат розвитку знан­ня, солідарності, кооперації та любові, а не ненависті, звір­ства, божевільної боротьби, які неминуче супроводжують

революції.

Альтернативою революції як форми розвитку політич­ної кризи виступає реформування (лат. ге/огто — перетво­рюю) — перетворення, зміна, перебудова політичної системи або окремих її елементів. Це — еволюційний шлях виходу з кризи, який припускає такий характер політичних перетворень, що не зачіпає основ існуючого політич­ного ладу. Реформи найчастіше прово­дяться «зверху» — діючою владою, легально (в межах чинного законо­давства), без використання прямого насильства і, як правило, здійснюються поступово, протя­гом тривалого часу.

Розв'язання політичних конфліктів може відбуватися по-різному. Можливе зняття конфлікту через зміну цілей і завдань, що постають перед протиборчими сторонами, вна­слідок придушення (або повного знищення) однієї зі сторін, або ж у результаті досягнення між ними певної згоди. Полі­тична наука приділяє особливу увагу пошуку можливих способів мирного та взаємовигідного розв'язання політич­них конфліктів шляхом розробки комплексу спеціальних заходів щодо обмеження їх поширення та інтенсивності про­тікання, а також зниження їх негативних наслідків.

На думку політолога Вільяма Ейрса, не існує чіткої залеж­ності між кількістю жертв війни та ступенем складності досягнення миру. Ейре проаналізував 77 військових кон­фліктів, що відбулися в період з 1945 по 1996 рр. (48 із них завершилися миром до 1966 р.). У більшості випадків, чим кровопролитнішим був військовий конфлікт, тим довше він тривав і тим складніше було його зупинити. Однак є й інші приклади, коли конфлікти, що супроводжувалися відносно невеликим числом жертв, тривали десятиліття (наприклад, боротьба баскських сепаратистів із Іспанією), а кровопро­литні конфлікти завершувалися за короткий час (наприк­лад, війна Ефіопії та Ерітреї). На думку Ейрса, у сучасному світі вже неможливо достовірно спрогнозувати, наскільки затягнеться військовий конфлікт, виходячи з військового потенціалу ворогуючих сторін, стану їх економік, структури суспільств і т. д., адже в більшості випадків військові конф­лікти зараз не є війнами в їх класичному розумінні — між державами або міждержавними альянсами. Щорічно у світі відбувається 20-80 збройних конфліктів, але в основному це — партизанські війни, де в боротьбі за владу в окремому регіоні конкурують не дві держави, а держава (або група держав) з однієї сторони й недержавні збройні формування різної політичної та ідеологічної спрямованості — з іншої. Сучасний світ характеризується високим ступенем взаємо­залежності, тому старі цілі завоювання і утримання під контролем певних територій втратили колишній зміст. Так, у 2003 році у світі відбулася лише одна «справжня» війна (в Іраку) і 23 збройні конфлікти, учасниками яких були не­державні структури.

Американська вчена. Лорен Томсон, автор книги «Конф­лікт Низької Інтенсивності — Зразок Війни в Сучасному Світі», дійшла висновку, що подібні конфлікти є менш кривавими, ніж «традиційні» війни, але, на відміну від звичайних збройних конфліктів між державами (які, як правило, закінчуються протягом короткого часу), можуть тривати роками, десятиліттями й навіть сторіччями. В ре­зультаті число жертв та руйнувань найчастіше перевищує кількість жертв і руйнувань під час «традиційних» воєн. Крім того, подібні конфлікти можуть у будь-який час пе­ретворитися з «низькоінтенсивних» на «високоінтенсив-ні». Так, конфлікт в Афганістані, що розпочався після ви­воду радянських військ, призвів до утворення на території цієї країни притулку для ісламських терористів, які в ре­зультаті вивели конфлікт на міжнародну арену, завдавши удар по США 11 вересня 2001 р.

Фахівець із військової історії Лоренс Фрідман підкрес­лює, що зі зростанням небезпеки тероризму практично ста­ло юридичним нонсенсом саме оголошення війни, оскільки держава не може оголосити війну підпільній організації. Тому в сучасному світі для визначення військових конф­ліктів усе частіше використовуються такі формулювання, як «застосування сили», «превентивний удар», «обмежена воєнна операція» тощо.

Політолог X Данін, проаналізувавши методи, якими розв'язувалися військові конфлікти за останні десятиліття, виділив чотири основних методи завершення війни:

метод, заснований на власних інтересах ($е1і-сеп-іегесі), що застосовується за взаємною згодою кон­фліктуючих сторін, змушених зупинити війну, абивижити;

«авторитарний» метод (аиїЬогіїагіап), що засто­совується тоді, коли до влади в одній або кількохконфліктуючих сторонах приходить миролюбна абореалістично настроєна сила (наприклад, військовийабо політичний лідер), що знаходить ресурси й мож­ливості зупинити війну;

метод «силового примусу» (рои'ег 5г. ги£1е), який стаєможливим тоді, коли до розв'язання конфлікту залу­чається «третя сила», що змушує конфліктуючі сто­рони сісти за стіл переговорів і зупинити війну (так,наприклад, міжетнічні військові конфлікти найчасті­ше вирішують, розділяючи ворогуючі народи держав­ними кордонами);

«консультативний» метод (сопзикаїіуе тосіе), що напрактиці використовується дуже рідко — у випадку,якщо міжнародні або інші посередники знаходятьшляхи переконати воюючі сторони в можливості до­сягнення компромісу.

тім, не можна не погодитися замериканським політологом і дер­жавним діячем Фредом Айклом, про­відним спеціалістом Центру страте­гічних міжнародних досліджень, ав­тором знаменитої книги «Кожнавійна повинна закінчуватися», який,проаналізувавши історію військовихконфліктів XX ст., прийшов до про­стого, але від цього не менш важли­вого висновку: будь-яку війн всього зупинити до того, як вона розпочалася.

Постконфліктна (лат. розі. — після, і соп/Нсіиз — зіткнен­ня) побудова миру (миробудівництво) припускає здійснен­ня заходів політичного, соціально-економічного та правово­го характеру, що вживаються після врегулювання збройного конфлікту з метою надання підтримки відновленню обста­новки довіри, взаємних зв'язків і співробітництва між про-тиборчими сторонами, запобігання рецидивів конфлікту. Відповідно до Концепції запобігання й урегулювання кон­фліктів на території держав — учасників СНД (1996), до основних заходів у цій сфері відносять:

- сприяння відновленню інститутів державної влади;

- сприяння поверненню біженців і переміщених осіб;

- допомога у відновленні найважливіших елементівінфраструктури держави;

надання гуманітарної та іншої допомоги населенню;

- забезпечення умов для проведення вільних виборівдо органів влади;

сприяння захисту прав людини та ін.

За згодою сторін та для забезпечення гарантій виконан­ня досягнутих домовленостей тимчасово в певних регіонах можуть бути розміщені військові спостерігачі або окремі підрозділи Колективних сил із підтримки миру.

До основних успішних способів розв'язання політично­го конфлікту традиційно відносять локалізацію конфлікту, його деескалацію, досягнення компромісу або консенсусу.

«Успішне врегулювання конфліктів припускає низку умов. Для і, цього потрібно, щоб конфлікти взагалі, а також дані окремі проти­річчя визнавалися всіма учасниками як неминучі й, більше того, як ви­правдані й доцільні. Тому, хто не допускає конфліктів, розглядає їх як патологічні відхилення від «нормального» стану, не вдасться їх подолати. Покірного визнання неминучості конфліктів також недостатньо. Скорі­ше, необхідно усвідомити плідний, творчий принцип конфліктів».

Дарендорф Р. «Елементи теорії соціального конфлікту»

Політичний компроміс (лат. сотрготізтт — угода, досяг­нута шляхом взаємних поступок) являє собою спосіб розв'я­зання (урегулювання) політичного конфлікту, що досягаєть­ся шляхом взаємних поступок. Іноді протиборчим сторонам вдається дійти згоди на підставі угоди — якщо не за всіма, то, принаймні, за тими питаннями, які викликали проти­стояння. В цьому випадку мова йде про так званий добро­вільний компроміс. Проте, більшість конфліктів закінчують­ся таким компромісом, де досить важко визначити відносні переваги тієї або іншої сторони. Прагнення сторін до миру може бути викликано неможливістю досягти поставленої мети або ж усвідомленням того, що продовження конфлікту менш вигідно, аніж його припинення. Така угода, котра укладається через обставини, що склалися, у сучасній полі­тичній науці одержала назву компромісу вимушеного.

«Насправді, компроміс, в якому чимало рядових учасників боротьби вбачають «зрадництво вождів», зумовлюється іншою структурною позицією лідера в порівнянні з веденими — позицією, котра дозволяє сприймати ситуацію у всій її цілісності, недоступній масам. Більше того, роль лідера вимагає постійної маніпуляції всередині груповими очками напруги для того, щоб зберегти єдність у несприятливих об­ставинах. Ці маніпуляції лідера будуть виправдані навіть у тому випад­ку, якщо досягнення загальної мети зажадає жертви. Використовуючи термінологію Парсонса, можна сказати, що «підтримка системи» може іноді здійснюватися шляхом зниження якості виконання завдання».

Козер Л. «Завершення конфлікту»

Політичний консенсус (лат. сопзепзш — згода) — це та­кий спосіб розв'язання політичного конфлікту, який засно­ваний на досягненні принципової згоди між основними суспільно-політичними силами щодо принципів політичної організації, розподілу політичної влади та політичних ре­сурсів у суспільстві. Заснований на принципі врахування думки як більшості, так і меншості, консенсус у сучасному світі вважається універсальним засобом попередження й розв'язання конфліктів, зняття соціально-політичної на­пруженості в суспільстві.

ГОЛОВНЕ В РОЗДІЛІ:

1 Політичний процес — це діяльність учасників політич­них відносин, що відбиває стадії зміни політичної си­стеми. Політичні процеси можна поділити на внут­рішньополітичні та зовнішньополітичні, стабільні та нестабільні, еволюційні та революційні, конфронтацій­ні та консенсуальні, тривалі та короткочасні, глобальні та регіональні, відкриті та латентні.

2. Відповідно до якісних і кількісних характеристик змін, виділяють дві основні форми протікання полі­тичних процесів: режим функціонування і режим роз­витку.

3. Під політичною модернізацією розуміється процес, пов'язаний із формуванням або відновленням інсти­тутів політичної системи, а також характеру політич­них відносин. Термін «політична модернізація» вжи­вається стосовно до країн, що здійснюють перехід від традиційного до сучасного суспільства. Виділяють два основних типи політичної модернізації: первинну (ори­гінальну) і вторинну (віддзеркалену) модернізацію.

Демократизація визначається як процес зміни полі­тичної системи, що характеризується розширеннямполітичних прав і свобод громадян, виникненням по­літичного та ідеологічного плюралізму, збільшеннямформ участі населення в політичному житті, децен­тралізацією державної влади, реалізацією принципурозподілу влади, побудовою громадянського суспіль­ства.

Політичний конфлікт — це форма політичного проце­су, що характеризується зіткненням різноспрямова-них політичних сил з метою реалізації їх інтересівв умовах протидії. У політичній науці прийнято виді­ляти конфлікт інтересів, конфлікт цінностей і кон­флікт ідентичності.

Основними стадіями розвитку політичного конфліктує: передконфліктна стадія, стадія безпосередньогопротиборства та стадія розв'язання конфлікту.

Політична криза — це крайня форма прояву політич­ного конфлікту, що виявляється в глибокій дестабіліза­ції політичної системи. Виділяють зовнішньополітичні(міжнародні) і внутрішньополітичні (парламентські,урядові, конституційні) кризи. До основних кризовихмоделей розвитку конфліктів відносять війну та рево­люцію.

Війна визначається як форма розв'язання політичногоконфлікту шляхом застосування насильства. Ви­діляють зовнішні (між державами), у тому числі світо­ві, і внутрішні (громадянські) війни.

Революція — це вид політичного процесу, який харак­теризується радикальними політичними змінами, пов­ною зміною політичної системи або ж витисненням зїї структури окремих елементів. Альтернативою рево­люції як форми розвитку політичної кризи виступаєреформування — перетворення, зміна, перебудоваполітичної системи або окремих її елементів.

До основних успішних способів розв'язання політич­ного конфлікту традиційно відносять локалізаціюконфлікту, його деескалацію, досягнення компромісуабо консенсусу.

Політичний компроміс представляє собою спосіброзв'язання (урегулювання) політичного конфлікту,який досягається шляхом взаємних поступок. Виді­ляють добровільний і вимушений види компромісу.

Політичний консенсус — це спосіб розв'язання по­літичного конфлікту, заснований на досягненні прин­ципової згоди між основними суспільно-політичнимисилами щодо принципів політичної організації, роз­поділу політичної влади та політичних ресурсів у сус­пільстві.


Сазонов


Последнее изменение этой страницы: 2018-09-12;


weddingpedia.ru 2018 год. Все права принадлежат их авторам! Главная